Розвиток освіти на Тальнівщині за писаними джерелами відноситься до 60-х років ХІХ ст. Основними закладами освіти були церковно-парафіяльні школи.

Така школа працювала і в селі Мошурові. Термін навчання було встановлено 2 роки в однокласній і 4 роки у двокласній школі. З 1911 року започаткувалась Уманська повітова земська управа, яка своїми заходами поліпшила навчання в школах, бо земські школи відрізнялися кращою постановкою навчально-виховної роботи. З 1911 року в Мошурові працює земське училище, в якому навчалося 180 дітей.

/Files/images/Изображение 01111105.jpg

Але через матеріальні нестатки діти залишали школу, тому курс навчання завершило лише 12 дітей. З 1925 року радянська влада запровадила загальнообов’язкове навчання дітей в обсязі початкової школи. З 1934 року вводиться навчання в обсязі середньої. І 1939 року в Мошурові відбувся перший випуск середньої школи, 70-річчя якого ми святкуємо сьогодні. У 1939 році за поріг школи у самостійне життя вирушило26 випускників.

/Files/images/Рисунок1.jpg

Можна сказати, що це був цвіт країни, адже, кожен, хто йшов здобувати на той час середню освіту, прагнув продовжити навчання в середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Та це було покоління, на чию долю випало багато випробувань. Незважаючи на це кожен з них пройшов з гідністю свій життєвий шлях, лишивши по собі добрий слід. За великим плином часу ми, на жаль, не можемо встановити як склалося життя в кожного з випускників. 1939 року Крім того, на той час в Мошурові навчалось багато молоді з навколишніх сіл: Лащової, Веселого Кута, Гордашівки, Поташі, Романівки, бо сіл, на території яких працювали середні школи, було мало.

/Files/images/Изображение 010.jpg

Відомо, що з першого випуску Мошурівської школи у роки Великої Вітчизняної війни загинув Мудрий Іван. Бірченко Андрій Антонович став лікарем, Оксанич Яків – військовим, а Мудрий Михайло Олексійович був офіцером Радянської армії, учасником другої світової, і з визвольними боями дійшов до Берліна, а після війни став педагогом. Спогад про доброго учителя і сьогодні живе в пам’яті багатьох його учнів. Москаленко Ганні Степанівні довелося пізнати біль розлуки з рідним краєм, бо була вивезена в роки війни до Німеччини. Потім повернулася в рідне село, працювала чесно і сумлінно, виростила хорошого порядного сина Степана Валентиновича, який нині працює головним інженером Тальнівського РЕМУ. Зовсім молодою від тяжкої хвороби померла Настуня Кириченко, не відаючи, що її син Білан Леонід стане в майбутньому високопрофесійним лікарем, побуває з добро творчою місією в Алжирі, допомагатиме людям-чорнобильцям в перші дні після аварії на ЧАЕС. Безвідмовним був щодо мошурян, які зверталися до нього. Навіть тих, з ким зовсім не був знайомий. Керувався завжди одним правилом: людина потребує його допомоги як лікаря і вона прибула з його рідного села, значить повинен допомогти. Ось такий короткий опис життєвого шляху випуску 1939 року. У 1940 році – другий випуск Мошурівської школи. Середню школу закінчило 26 вихованців.

/Files/images/Рисунок2.jpg

На даний час в живих залишилося лише двоє: Царюк Андрій Васильович та Козюра Данило Профирович. Мирну працю мошурян і навчання у школі перервала Велика Вітчизняна війна, яка принесла на нашу землю великі страждання і матеріальні витрати. В роки ВВв загинув, перебуваючи в концтаборі житель нашого села Шах Сила Сергійович. На той час він не міг знати, що спогад про нього житиме не лише в серцях його рідних. Ми його згадуємо сьогодні як родоначальника великої династії педагогів. Сила Сергійович до війни працював учителем біології. Здобувши освіту, учителями стали його дочки Зінаїда та Галина. Галина Силівна багато років віддала роботі в Мошурівській школі. Приклад матері та дідуся наслідували її сини Олександр та Констянтин, обравши професію вчителя. Поряд з ними по життю йдуть дружини Лариса – учитель початкових класів та Людмила – учитель географії. Вчителями стали ще два внуки Сили Сергійовича Віктор та Ярослав, вірні традиціям родини залишились правнучки Марія і Уляна та правнук Євген, який зараз навчається в Черкаському державному університеті ім. Б. Хмельницького. А Галина Силівна, як представник великої педагогічної династії, учитель-ветеран присутня у нашому залі. У 1944 році, після звільнення Мошурова, жителі села взялися за ремонт шкільного приміщення, яке було напівзруйноване окупантами. І незабаром мошурівська молодь змогла продовжити навчання, розпочате ще до війни. Звичайно, навчатися і навчати в тих умовах було дуже складно. Не вистачало підручників, часто підручник був лише у вчителя, не було ні на чому писати, ні чим писати. Та в дітей була велика жага до знань, а в учителів – прагнення працювати і щедро ділитися своїми надбаннями з вихованцями. Після завершення відбудовного періоду рік за роком покращувався добробут жителів села. З 1958 року в Мошурові набуває розвитку колгосп «Великий Жовтень», що утворився після об’єднання трьох господарств, що згодом стане економічно сильним господарством. Мошуряни працюють, створюють сім’ї, народжують діток. І приміщення школи вже не могло вмістити всіх учнів, доводилось працювати в дві зміни, а після зведення нового будинку культури в старому приміщенні було обладнано навчальні класи. Та Мошурову, можна сказати поталанило з керівником господарства.

/Files/images/Рисунок3.jpg

Кольва Іван Прокопович ніяк не міг змиритися з модною тоді лінією партій «безперспективне село». Як воно може бути безперспективним, якщо людей забезпечити роботою, побудувати всі необхідні об’єкти соцкультпобуту. І в селі зав’язалося будівництво: одна за одною з’являються новобудови: будинок культури, лікарня, але найважливішого значення Іван Прокопович надавав будівництву школи. На кошти господарства в Київському проектному інституті було замовлено проектну документацію. І на очах мошурян почав виростати диво дім – школа для їх дітей. Будівництво можна було по праву назвати «народною будовою». Тут працювали будівельники з Тальнівської ПМК, місцева будівельна бригада під керівництвом Олександра Андрійчука, бригада теслів, якою керував Григорій Чукало, загальне керівництво роботами здійснював Петро Григорович Ящук. І вже до грудня 1973 року було завершено всі основні роботи. 7 грудня 1973 року, на той час це був День Конституції, прозвітувались про завершення будівництва Мошурівської школи.

/Files/images/Рисунок4.jpg

1974 рік – це перший рік повнокровної діяльності нової школи. В червні місяці тут вже звучали акорди вальсу – школу залишали ___ випускники, а разом з ними і її директор Стафійчук Гнат Миколайович. З 1974 по 2001 рік школу очолює директор Кващенко Іван Леонтійович. Слід сказати, що з керівниками школі Мошурова теж поталанило. Тут не було людей випадкових. Працювали директорами відповідальні, знавці своєї справи люди. В найтяжчі роки післявоєнного періоду з 1945 по 1952 рік школу очолював Ольховий Андрій Федорович. 6 років на цій посаді працював Атаманюк Андрій Харитонович, Стафійчук Гнат Миколайович. А нелегкий процес становлення нової школи відбувався під керівництвом Кващенка Івана Леонтійовича, який віддав цій посаді 27 років. Саме під його керівництвом обладнувались шкільні кабінети, зміцнювалась матеріальна база школи, він немало доклав зусиль, щоб Мошурівська середня школа – стала однією з кращих в районі. Та найважчою, мабуть, роботою було – здійснити газифікацію приміщення. Та й з цим завданням він справився. За роки існування школи за її поріг вийшло сотні вихованців. Багато хто з них досяг значних висот у житті. І Мошурівська школа може гордитися своїми випускниками:академіком – Юлієм Андрійовичем Атаманюком, відомим юристом Бірченком Василем Григоровичем. З нової школи взяли старт у майбутнє журналістка і письменниця Валентина Миколаївна Штангей-Семеняк, кандидат педагогічних наук, завідувач кафедри автоматизації і комп’ютерно- інтегрованих технологій Гриценко Валерій Григорович, журналіст Олександр Швець, працює в українському посольстві у Хорватії Анатолій Вадимович Чернишенко.

Кiлькiсть переглядiв: 599